Море рябіло від хвиль. Вони накочувалися із-за горизонту цілими табунами. А вже тут, біля самого берега, об’єднавшись в єдиний вал, з піною і шумом, гнівливо кидались на нього. Вся енергія моря зібрана ними по дорозі, зіткнувшись з камінням, розбивалась на тисячі бризок, які мовби хотіли злетіти вверх до хмар, та обезсилівши від боротьби, падали назад у море.
Він все далі й далі відпливав від берега. З поля зору спочатку зникли голови плавців, не чутно стало і їх безтурботних голосів. Тепер чоловік залишився наодинці з морем. Наодинці з долею. Перевернувся на спину. Щоб залишитись на плаву, поволі рухав руками і ногами. Над головою висіло світло-голубе небо. Його погляд почав блукати серед білих пухнастих хмаринок, які невеличкими табунцями розбрелися по небосхилу. Споглядаючи за ними, він іще більше відчув цілковиту самотність.
Ні про що не хотілося думати, ні з ким прощатися. Його поетична душа так і не змогла змиритися з прозою життя, і він вирішив просто піти з нього.
«Найкраще піти під воду, - вирішив чоловік, - щоб без крові, без свідків і без болю. Згодом, з прибоєм моє тіло мабуть викине на берег,» - наче про когось чужого подумав він і підняв голову над водою, щоб поглянути чи далеко той берег.
Раптом в його поле зору, впав кольоровий м’яч, що повільно погойдувався на хвилях і чиєсь обличчя. Він тільки й встиг зафіксувати в пам’яті рот, що намагався щось крикнути до нього, і очі. Очі повні жаху, повні благання про допомогу. Дитячі очі. Він кинувся їм на зустріч. Та вони зникли серед хвиль. В його грудях все похололо. Аж раптом обличчя знов виринуло з води.
Пройшли якісь долі секунди, та цього виявилось досить. Міцна чоловіча рука впіймала волосся потопаючого плавця. Кілька дужих змахів рук і під ногами появилось дно. Вони, чоловік з маленькою дівчинкою на руках, вийшли на берег.
Він обережно опустив свою ношу на теплий пісок.. До них збігалися люди. Дівчинка поволі приходила до тями. Раптом крізь коло, що утворилось з цікавих відпочиваючих, пробралась жінка. З перекошеним від страху обличчям вона кинулась до дитини. Дівчинка розплющила очі:
- Мамо не сварись зі мною, я намагалась впіймати м’ячик. Його в мене хотіло забрати море, - роздався винуватий голос.
- Я не буду рідна. Це я винувата. Я відійшла на хвилинку купити тобі сочок, - жінка заплакала, - а море захотіло тебе відібрати у мене.
Люди поволі почали розходитись. Погляд жінки зупинився на чоловікові, який все ще тримав дівчинку за руку.
- Це ви її врятували?
Він мовчки кивнув головою. Заплакані очі зблиснули:
- Ви не уявляєте як я вам вдячна за мою Надійку.
- Надійку? – перепитав він. - Перепрошую. А вас як звуть?
- Віра, - відповіла жінка і на нього глянули очі кольору морської хвилі.
- Віра. Таке чудесне поєднання: Віра і Надія. Біля вас поруч ще десь мала б бути і Любов?
- Любов? - луною відізвався жіночий голос.
- Не має любові. Моя любов залишилася на двадцятому кілометрі від цього місця, у вигляді вінка із неживих квітів і чорної стрічки, - в очах жінки появися смуток і одинока сльоза спроквола поповзла по її обличчю. Жінка здійняла її красивим пальчиком і тихо продовжила. – Я вже майже не плачу. Все виплакала за п’ять років, що проминули від дня смерті мого чоловіка.
- Прийміть мої щирі співчуття, - промовив чоловік. – А що сталось?
- Ми потрапили в жахливу автомобільну катастрофу. Чоловік загинув одразу ж, а я з Надійкою залишились живими. Хотіла накласти на себе руки. Як би не Надійка, я б мабуть так і зробила, та живу… Заради неї. На цілім світі, у нас більше нікого не має. Коли вона народилась, то чоловік одразу ж назвав її Надійкою. Він казав: «В мене є велика Віра, тож не хай ще буде з нами маленька Надійка, яка згодом виросте в велику Надію. А любов ми вже маємо між собою.»
Жінка замовкла.
- Вибачте, що потривожив ваші тяжкі спогади, - перервав мовчанку чоловік. - Я подумав: «Які ми близькі від смерті. Один крок, одна секунда можуть відділяти нас від неї. Але яке воно, життя, непередбачливе, - задумано продовжив він. – В мене не було віри, навіть малесенької надійки не було. Я теж був за крок від смерті. Та в останні секунди перед моїми очима, серед хвиль, виринула ваша Надійка. Вона тонула. Я звичайно не міг цього допустити. Та тепер слухаючи вас зрозумів, що врятував не тільки вашу донечку, а врятував і свою маленьку надію. Тепер в мене появилась велика надія. Надія, що варто жити. А ви, Віра, як носій такого прекрасного імені, - чоловік з захопленням поглянув на неї, - повірте, я зроблю все щоб з ваших очей пропав смуток, - він на мить затнувся, - і повернулась втрачена любов...
Комментарий автора: І все таки жити, навіть якщо й не хочеться...
Мучинский Николай ,
Тернополь, Украина
Женат. Двое дочерей.Собираю разные удивительные истории-свидетельства, которые случаются с нами в реальной жизни ибо Господь творит чудеса и по сей день. С Божьей помощью пишу по них рассказы, в основном на украинском языке. Есть и небольшая часть рассказов надуманных. Они из личных наблюдений и рассуждений, или сотканы из нескольких историй.
Божих Вам благословений! e-mail автора:ilkivkolja@i.ua
Прочитано 5344 раза. Голосов 2. Средняя оценка: 5
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Дорогий Микола! Дуже рада побачити Вас знову. Чудова iдея оповiдання: погано тобi--допомагай iншим. Пам'ятаете, я вам також про це писала. Напишiть менi, як Вашi справи, будь ласка. Комментарий автора: Дякую! Я про Вас не забув. Нічого втішного не можу сказати. Все по-старому, та надійка завжди є якщо в неї хоч трохи віриться.
vera
2008-08-25 01:04:56
ochen xaroshee proizvedenie.malodets,.. Комментарий автора: Дуже дякую! Радий що сподобалось.
Бережи Вас Бог!
Инвалид детства(продолжение)3 - Еракли Носков в далекие уже 90-ые было сильное желание сделать из этого шедевра великой поэтессы киносценарий и (о, наивность) фильм. читайте...
Публицистика : Архимандрит Даниил (Сарычев) - Девятова Светлана 8 сентября 2006 года в 22 часа 45 минут мирно отошел ко Господу старец Даниил, старейший насельник московского Донского монастыря архимандрит Даниил (Сарычев).
В конце апреля 2006 года мне посчастливилось встретиться с архимандритом Даниилом. (К старцу Даниилу уже почти никого не пускали, после болезни он был очень слаб.) К весне 2006 года книга о православных старцах уже была сдана в московское издательство «Артос-Медиа», мы приступили к работе над второй частью о православных старицах. Рассказывая о схимонахине Любови, мы планировали упомянуть и о том, что блаженная старица Любовь в 1995 году встречалась с архимандритом Даниилом, хотелось немного рассказать и самом старце Данииле. Отцу Дмитрию Шпанько удалось договориться о встрече, но в самый последний момент встречу отменили, но дозвониться до меня и сообщить об этом не смогли, поэтому 30 апреля я приехала в монастырь (заранее), но в назначенный час никого не встретила. Я долго молилась у раки Святителя Тихона, и уверена, что именно по молитвам святого, спустя 2 часа попала в келью старца Даниила, где, по милости Божией, удостоилась получить благословение великого старца, и разделить праздничную трапезу с ним и его духовными чадами.
Нужно признаться, что за три дня до этого, во время обострения язвенной болезни, я не могла вообще принимать пишу, укрепляла себя лишь святой водой, просфорой, да монастырскими сухариками. Старец Даниил благословил есть вместе со всеми, по послушанию съела всё и исцелилась. (В тот день вечером я ждала очередного приступа боли, но всё прошло, на утро я могла уже кушать всё спокойно.) Слава Богу, за всё!
Вечером 21 сентября 2006 года, когда очерк о старце Данииле был в основном готов, внезапно наступило полное изнеможение - долго молилась лёжа, когда силы начали возвращаться, встала, подошла к шкафу с иконами и ощутила благоухание. Благоухала в правом нижнем углу бумажная икона Донской Божией Матери, купленная примерно в конце1991- начале 1992 года в Донском монастыре. (На обратной стороне иконы было написано –«400 лет основания Свято-Донского Ставропигиального монастыря (1591-1991г.г.)». Эта бумажная икона и Курская-Коренная икона Божией Матери «Знамение» (которую мне удалось в своё время приложить к чудотворной иконе), чудом уцелели во время пожара в 1995 году, когда от зажжённой свечи сгорели у меня дома на полке даже иконы приклеенные к деревянной основе. Взглянув на обратную сторону иконы, я вспомнила, как пятнадцать лет назад впервые пришла в Донской монастырь и подошла, как и все верующие, находящиеся около храма, к старцу Даниилу, который только что вышел из храма (в это время многие верующие устремились к нему и стали просить благословения). Благодарю Господа, что удостоилась встретиться со старцем Данилом вновь весной 2006 года.
